Документ містить актуальні наукові дані, а також разроблені на їх основі рекомендації з менеджменту аритмій, котрі виникають у пацієнтів, що перебувають на лікуванні у відділеннях інтенсивної терапії (ВІТ). Особливу увагу приділено підходам до стратифікації ризиків розвитку та видів аритмій у різних категорій пацієнтів, вибору оптимальної стратегії медикаментозного і немедикаментозного лікування на основі співвідношення «ризик-користь», а також менеджменту електронних кардіомодулюючих пристроїв. Автори документу підкреслюють необхідність такого підходу для підвищення швидкост прийняття клінічних рішень в умовах ВІТ. Нижче надано основні тези консенсусного документу.
Перед початком антиаритмічної терапії слід оцінювати функцію нирок та печінки і відповідно підбирати дозу антиаритмічного препарату (ААП) з урахуванням його конкретних фармакокинетичних властивостей.
При суправентрикулярних та шлуночкових аритміях правильный вибір ААП залежить від ретельної оцінки гемодинамічного статусу і коморбідних станів.
Пацієнти з критично нестабільною гемодинамікою потребують негайної електричної кардіоверсї або дефібриляції. Після стабілізації стану потрібно визначити та усунути зворотні чинники порушення гемодинаміки.
Одночасне використання антиаритмічної терапії з препаратами інших групп, котрі впливають на тривалість інтервалу QT, вимагають великої обережності та належного моніторингу: якщо QT≥500 мсек, терапію ААП переривають. Лікування ААП не рекомендовано пацієнтам з наявним QT≥500 мс, значною дисфункцією SA або AV-вузла без резервного кардіостимулятора на випадок розвитку брадикардії.
У пацієнтів з черепно-мозковою травмою (ЧМТ) підвищення внутрішньочерепного тиску викликає надмірну активацію симпатоадреналової відповіді, котра провокує виникнення важких аритмій. Для зниження частоти цих ускладнень розглядають застосування β-адреноблокаторів.
Профілактика β-адреноблокаторами після аортокоронарного шунтування (АКШ) знижує частоту виникнення післеопераційної фібриляції прередсердь (ПОФП) з 32,8% до 20%. Виходячи з цих даних, пацієнтам після кардіохірургічних втручань рекомендовано періопераційну терапію β-адреноблокаторами.
При виникненні фібриляції прередсердь пацієнти з нестабильною гемодинамикою потребують електричної кардіоверсії. За наявності стабільної гемодинаміки, після усунення можливих зворотніх чинників, для підтримки синусового ритму застосовують β-адреноблокатори.
β-адреноблокатори (за умови їх доброї переносимості) є особливо ефективними для контролю гострих порушень ритму в умовах підвищеної симпатоадреналової відповіді у пацієнтів з аритміями, а також при стабільній шлуночовій тахікардії. У критичних ситуаціях приорітетним є введення есмололу завдяки його ультракороткій дії. У випадках непереносимості β-адреноблокаторів або недигідропіридинових Са-блокаторів застосовують аміодарон. У якості препарату третьої лінії терапії використовують дігоксин.
У пацієнтів після кардіологічних операцій для профілактики ПОФП ефективними є β-адреноблокатори та аміодарон. У випадках наявності СН або гіпотонії для контролю ритму можна розглядати застосування дігоксину за умови ретельної оцінки ризиків розвитку аритмії.
У пацієнтів з ПОФП підходи до терапії базуються на оцінці ризику інсульту, тромбоемболій та кровотеч за шкалами CHA2DS2VASc та HAS-BLED.
У підсумку автори також зазначають важливість ретельної оцінки та системного підходу для ефективного менеджменту аритмій в умовах ВІТ.